Геннадій Копейка надав Інтерв'ю для найпопулярнішого серед італійських альпіністів інтернет-ресурсу Montagna.tv - про війну в Україні, про українських альпіністів до війни та загибелі на фронті, про Федерацію, про альпінізм...
Віч-на-віч з Геннадієм Копейка, легендою українського альпінізму
Великі сходження в Гімалаї, експедиції в радянський час. І, перш за все, те, що сьогодні роблять альпіністи охопленої війною України.
Дебора Біоназ, 25 жовтня 2023р.
Перший українець, який піднявся на К2, брав участь у легендарній експедиції 1990 року на південну стіну Лхоцзе, підіймався на Еверест, Манаслу та багато іншого. Геннадій Копейка – один із визначних альпіністів колишнього Радянського Союзу, сьогодні активний член Федерації альпінізму та скелелазіння України. Йому можна поставити багато запитань про його альпіністську кар’єру, організацію радянських експедицій і, насамперед, про момент, який переживає його Україна, також з альпіністської точки зору.
Почнемо з південної стіни Лхоцзе?
Наша експедиція на Лхоцзе була третьою і останньою гімалайською експедицією СРСР. Радянський Союз, по суті, був державою із закритими кордонами. Альпіністам було дуже важко виїхати за кордон і Гімалаї були для нас недоступні. В результаті за 74 роки існування СРСР було лише три радянські експедиції в Гімалаї. І всі три були значними сходженнями! У 1982 році наші альпіністи пройшли досі не повторений маршрут на південно-західній стіні Евересту. У 89 році вони здійснили перший траверс чотирьох вершин Канченджанги. А потім у 90-му дійшла черга до нас. У відборі до експедиції прийняло участь нас шістдесят, вибрали сімнадцять.
Ми прийшли до гори з думкою, що за будь-яку ціну треба досягти мети.
До нас багато хто потерпав невдачу на цій міфічній стіні. Японці зазнали її в 73, італійці в 75 під керівництвом Ріккардо Кассіна. Не мали успіху навіть декілька спроб великого Рейнгольда Месснера. За рік до нашої експедиції стіна забрала Єжи Кукучку. Ми з напарником Михайлом Туркевичем були єдиними свідками того місця, де загинув Кукучка. Поки ми шукали шлях обійти жандарм на висоті 8200 м, ми побачили кілька цвяхів. З них звисали кінці тонкої мотузки. Єжи залишалося лише 30 метрів щоби вийти на скельне ребро.
Чим запам’ятався той неймовірний підйом?
Ми використовували старий стиль гімалайського сходження, який зараз став непопулярним: тактику облоги. Ми проклали 4000 метрів закріплених канатів на скелі. Ми витратили на стіну 40 днів, величезний обсяг роботи! Але завдяки цьому ми могли працювати за будь-якої погоди, тому досягли результат. Крім того, мені також доручили обов’язки висотного оператора, оскільки я був професійним відеооператором. Це була справді «героїчна боротьба». Пам'ятаю ніч на 8300м без намету. Ми вирили печеру в льоду і спали сидячи поруч, при мінус 40 градусах. Всю ніч мені снилося, що я на зупинці, а друг кричить мені: «Давай, сідай в автобус, їдемо додому!». Якби я його послухав і встав, то впав би в прірву.
У грудні 91 року Радянський Союз припинив своє існування. Останні радянські нагороди нам підписавв президент Горбачов. Володимир Каратаєв, який залишив усі пальці рук і ніг на Лхоцзе, отримав найвищу нагороду: орден Леніна, я - орден Трудового Червоного Прапору.
Як розвивався український альпінізм з 90-х до сьогодні?
Після розпаду СРСР ставлення до альпінізму в пострадянських країнах докорінно змінилося. Не було більше державного фінансування та великих експедицій. Українські альпіністи стали частіше їздити в Гімалаї, але більше класичними маршрутами, або з закордонними партнерами. Наприклад, на К2 я їздив з американцями Едом Вістурсом і Скоттом Фішером. У наступні роки ми зосередилися на технічному альпінізмі. Щороку ми організовували в Криму змагання, також міжнародні змагання з альпінізму, в яких брали участь кілька країн. Це було до 2014 року, коли Росія окупувала Крим і почала багаторічну війну.Ми не падали духом і почали організовувати чемпіонати в італійських, словацьких, румунських та болгарських горах. В Україні, на жаль, нема високих гір. Тому ми почали будувати штучні стіни для тренувань. Тільки в Харкові їх було 10, нині жеякі знищених російськими снарядами.
Що сталося з українськими альпіністами після початку війни?
В Україні альпіністи - це соціально активні люди. Багато хто з них пішли добровільно воювати. Звичайно, не всі на фронті. Багато альпіністів займаються відновленням зруйнованих будівель, ремонтом дахів та іншими висотними роботами. Зима в Україні сувора, і ремонт постраждалих будинків важливий для надання притулку багатьом мирним жителям.
Інші приєдналися до численних волонтерських груп, які допомагають евакуювати цивільне населення, транспортувати гуманітарну допомогу, постачати їжу та одяг. Серед спецпризначенців, які звільняли Харківщину від загарбників, був і мій близький друг і непересічний альпініст Олександр Заколодний. Він загинув у січні разом зі своїм напарником Григорієм Григор'євим у бою під Бахмутом. Як і багато інших. Складаю реєстр українських альпіністів, які загинули на війні. Вже є багато друзів і знайомих, які пали. Страшенно боляче!
Що з вами сталося з початку війни?
Ще за кілька місяців до початку війни моя дружина Світлана підготувала «аварійну вілізу» з документами та речами першої необхідності. Ми очікували напад.
24 лютого 2022 року настало. Ми прокинулися о 5:30 ранку від звуку вибухів. Я не хотів відкривати очі. Це не була паніка, я просто не хотів прокидатися в іншому вимірі невизначеності та страху... Насправді, мені теж було страшно, хоча в альпінізмі я неодноразово опинявся віч-на-віч зі смертю! Цього разу було гірше, мені було страшно не за себе, а за мою сім’ю. З вікна було видно спалахи та вогні. Вулицями пройшли колони танків та іншої військової техніки. На підступах до міста вже були російські війська.
Людина до всього звикає. Попередження про повітряний наліт постійно голосили, ночі були безсонними, а тривога була постійною. Нам вдалося виїхати завдяки допомозі Едварда Моргана. Ми познайомилися в 2016 році, коли він писав книгу про південну стіну Лхоцзе. Він хотів більше дізнатися про нашу експедицію, і ми почали довге листування. Через шість років Едвард і його сім’я відчинили двері свого дому в Швейцарії і прийняли нас з любов’ю. Зараз ми думаємо разом написати книгу про специфіку підготовки радянських альпіністів.
Чи вдалося вам відновити багато відео та фотографій ваших експедицій чи війна забрала у вас усе?
Все це безпечно всередині жорстких дисків. Дружина перед початком війни поклала їх у «аварійку».
Чим зараз займається Федерація альпінізму та скелелазіння України?
Федерація не зупиняється! Альпінізм у класичному вигляді зараз неможливий, оскільки українці призовного віку не можуть виїжджати за кордон. Проте ми організовуємо змагання на штучних стінах або на невеликих скелях. Цього року ми організовували в Карпатах змагання з техніки альпінізму, скі-альпінізму та скайранінгу. Брало участь багато спортсменів, особливо з Києва.
Тим часом у Росії вирує антиукраїнська пропаганда. Більшість російських альпіністів (колись наших друзів) бояться з нами спілкуватися. Інші ж йдуть воювати за гроші.
Що являє собою зараз альпінізм для українців?
Хоча в Україні немає великих гір, українці завжди любили альпінізм і поважали альпіністів. Це як політ у космос: щось недосяжне і незрозуміле, але привабливе. Ми всі сподіваємося на швидке закінчення війни, щоби почати нормальне життя і ходити в гори. У майбутньому я хотів би організувати міжнародні змагання з альпінізму з усіма європейськими країнами.
Чи є альпінізм місцем зустрічі?
Звичайно, альпінізм і гори зближують людей! Хто б ти не був за професією, посадою чи економічним становищем, у горах ми всі рівні. Довірити своє життя своєму партнеру - найвищий прояв дружби. Те ж саме відбувається на війні. Олександр Заколодний загинув у бою, бо кинувся рятувати свого друга-альпініста, який був смертельно поранений. Тепер вони поховані пліч-о-пліч, а їхні надгробки з’єднані альпіністською мотузкою.
Гори очищають людей. Немає місця брехні й обману, там нагорі дружба перевіряється і зміцнюється.
Посилання на публікацію - Віч-на-віч з Геннадієм Копейка, легендою українського альпінізму
