Борушко Михайло Семенович

МС з альпінізму (1951), заслужений тренер СРСР (1964), інструктор-методист 1-ї категорії. Почесний член Федерації альпінізму та ради ветеранів України. Кандидат технічних наук, був доцентом, проректором ХПІ. До альпінізму прийшов, як і всі довоєнні спортсмени, з гірського туризму. Був серед перших організаторів альпіністської секції міста. У 1937 р. — інструктор альптабора ДСО «Наука» в ущ. Адир-су, а 1939 р. — начальник цього табору, 1940-го — інструктор української школи інструкторів. Наприкінці 1946 року повернувся до Харкова і одразу включився до альпіністського життя. Очолював актив секції, який багато енергії та праці вклав у відновлення та множення спортивної слави харківських альпіністів. У 1947 р. обраний головою бюро альпіністської секції міста, яку очолював до кінця 1950 р., а потім з 1960 р. і до останніх років життя. З 1951 по 1958 р. — беззмінний начальник навчальної частини альптабора «Накра» (Сванетія), а з 1959-го — а/л «Білала-ка» (Домбай). Найбільші сходження: тр. Ворожіння — Башкара, 4А; перший тр. Башиль-тау з Сх. на Зах. (1940); тр. Цалгмил з Півдня на Півн. (1947); Донгуз-Орун по Пн.-Сх. ребру (1948); тр. п. Надєждіна — п. Кавказ — Бжедух, 5А (1949); перший траверс ст. Накра-тау Пн. стіною — Донгуз-Орун (1949); тр. Двузубка — п. 25-річчя Радянського альпінізму — Зах., Гол., Сх. Світгар — п. Далекосхідник (1950); тр. Ушби Пд. та Пн. з підйомом на. Ушбу Пд., 5А; первосходження на п. Мазері по Пн. стіні, 5А (1951); тр. Цалгмил з Сх. на Зах. (1952). У повоєнні роки минулого століття це були сходження найвищого класу. У 1958, 1961, 1962 pp. очолював альпіністські делегації у гори Болгарії, Англії та Шотландії. З самого початку своєї альпіністської діяльності багато часу приділяв громадській керівній роботі: довгий час очолював Харківську альпіністську організацію та раду ветеранів. За високі спортивні результати Харківську федерацію альпінізму було нагороджено Почесною грамотою Держкомспорту СРСР та УРСР. Пропрацював у навчально-тренувальних таборах «Накра» та «Білала-ка» понад 70 змін. Серед його вихованців близько 30 майстрів спорту, серед яких є ЗМС, Почесний МС та ЗТ України. В альптаборі «Накра» був дуже високий спортивний рівень підготовки альпіністів та високі етичні норми тренерів та інструкторів. Педагогічний метод М.С. Борушко полягав у тому, щоб усі розрядники та інструктори якнайбільше ходили на сходження. Його наказ пам'ятають усі учасники: Щоб я тебе завтра в таборі не бачив! Марш нагору!» Від цієї команди всі були в захваті, в жодному іншому таборі не відбувалося більше сходжень, ніж у «Накрі». Накринський дух романтизму та спортивності всі «накрінці» — Ю. Мацевитий, В. Лихвар, Л. Олійник, Ю. Боліжевський, В. Козявкін, В. Бахтігозін, Ю. Григоренко-Пригода, В. Неборак, Г. Свинтицька, О. Калмиков, В. Карась, С. Кривуля, В. Гребнєв, В. Юферов, Е. Богдан, І. Нечипоренко, Л. Плотнікова, М. Кондратенко та багато інших — пронесли через все життя. Автор книги «Дружба в горах» та багатьох статей про альпінізм. Молодший брат М.С. Борушко — Борушко Василь Семенович — альпініст 1-го розряду, інструктор в Українській школі інструкторів та ст. інструктором в альптаборі «Накра». 1949 року в групі М. Борушка піднявся на ст. Накра-тау Пн. стіні; 1950 — тр. Двузубка — п. 25-річчя Радянського альпінізму — Зах., Гол., Сх. Світгар (4Б); тр. гребеня Уллу-тау-чана; 1952 — Цалгмил, тр. зі Сходу на Захід. Був заступником міністра електротехнічної промисловості СРСР.